ЗЛОВІСНИЙ ОСКАЛ КВІТА-СОВСУН НАД ШКОЛАМИ-ІНТЕРНАТАМИ

Відповідно до статті 3 Закону України «Про освіту», «Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин».

Кивтуня и совсуня

Закон «Про освіту» (стаття 37) передбачає створення спеціалізованих навчальних закладів для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:

  1. Для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, створюються загальноосвітні школи-інтернати.
  2. Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створюються школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, з повним державним утриманням.
  3. Для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, вдома.
  4. Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші навчальні заклади з утриманням за рахунок держави.
  5. Для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

До інтернатних закладів приймаються діти категорій, зазначених вище, а також, відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», діти, розлучені із сім’єю. Не приймаються до інтернатних закладів діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані у сімейні форми виховання (опіка, піклування, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу).

Тема існування та функціонування навчальних закладів інтернатного типу не є новою. Дискусії щодо їх необхідності, умов та порядку функціонування йдуть уже давно як у нашій державі, так і за кордоном. Зокрема, дитячі правозахисники переконані, що виховання в інтернаті супроводжується порушенням прав дитини. Адже основоположним правом, яке закріплено у Конвенції ООН про права дитини, визнається те, що, для того, щоб дитина гармонійно та повноцінно розвивалася, їй необхідно зростати в сімейному середовищі, в атмосфері щастя, любові та розуміння. Той факт, що лише сім’я здатна створити умови для гармонійного та повноцінного розвитку дитини, є беззаперечним і не піддається сумніву.

Колишній уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, аналізуючи ситуацію у вітчизняних школах-інтернатах, в одному із своїх інтерв’ю замітив: «Зараз інтернатний заклад − це закритий заклад, це заклад несвободи». За словами Юрія Павленка, найголовніше завдання для захисників прав дитини, «щоб кожна дитина жила вдома з батьками, отримувала освіту у загальноосвітній школі, спілкувалася з однолітками, займалась у секціях».

Все це так. Дійсно, було б добре, «щоб кожна дитина жила вдома з батьками, отримувала освіту у загальноосвітній школі, спілкувалася з однолітками, займалась у секціях». Зокрема, в розвинених країнах частка дітей з особливими потребами, які навчаються в інтернатах, значно менша, ніж в Україні. Зокрема, у Канаді лише 16% дітей з особливими потребами навчаються в школах-інтернатах. Решта – в звичайних загальноосвітніх школах, де для них (увага!) створені всі умови (побутові, матеріально-технічні, навчальні тощо) з додатковим фінансуванням.

Але наші вітчизняні реалії свідчать про те, що через значне падіння життєвого рівня населення, погіршення криміногенної обстановки в умовах неоголошеної війни проти України зростає кількість так званих неблагополучних сімей і, як наслідок, − кількість дітей-сиріт та дітей, кинутих найпроїзволяще своїми батьками. За останні роки в Україні зростає також кількість дітей, яких батьки з числа малозабезпечених сімей відправляють в інтернати за власним бажанням.

Зараз в Україні функціонують вісім сотень закладів інтернатного типу. Із них планується закрити майже половину. У рамках освітніх псевдореформ, якими протягом двох років переймався дует Квіт-Совсун, в Україні можуть у найближчі роки закритися також багато спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей з особливими потребами з переведенням їхніх вихованців до звичайних загальноосвітніх шкіл. У такий спосіб зазначені чиновники «вчорашнього дня» запланували впровадження інклюзивної освіти.

Чи замислювалися ці псевдореформатори, що, за оцінками експертів, лише декілька відсотків дітей з особливими потребами здатні навчатися поруч із здоровими дітьми у звичайних школах? Чи знають вони, що перебування в школах-інтернатах для більшості їхніх вихованців є єдиною можливістю для триразового харчування? Чи був проведений прогностичний аналіз того, де опиняться вихованці закритих інтернатів (в яких підворіттях та притонах?) і як вплине це на криміногенну обстановку в нашій країні?  Малоймовірно.

Безумовно, перебування дітей в школах-інтернатах є нелегким, супроводжується багатьма проблемами. Найбільше це стосується дітей з особливими потребами. Через хвороби, з якими вони з’явилися на цей світ, такі діти з дитячого будинку потрапляють до дитячих будинків- та шкіл-інтернатів, унаслідок чого, як правило, позбавлені ефективної соціалізації. Тобто фактично наше суспільство як би карає їх за те, що вони народилися не такими.

Це дійсно так. Але неможна, образно кажучи, разом із брудною водою виплескувати і дитину. Реформу інтернатів категорично неможна розглядати лише шляхом їхнього закриття. Як один із варіантів, заклади інтернатного типу можна було б реорганізувати в соціальні центри підтримки сім’ї, центри матері і дитини,  центри медико-соціальної адаптації, де діти могли б жити на повному соціальному самообслуговуванні за допомогою соціальних працівників. Й вже точно ніяка подібна реорганізація не повинна здійснюватися без погодження з територіальними громадами, без урахування їхньої думки.

У якості прикладу непростої ситуації, пов’язаної із непродуманим закриттям закладів інтернатного типу, можна навести ту, що складається зараз в Закарпатській області. Традиційно значний контингент будинків- та шкіл-інтернатів у цій області становлять діти ромів, як правило, кинуті напризволяще своїми батьками. Куди підуть ці діти після закриття закладів, у яких вони зараз живуть та навчаються? Чи зможуть вони вчитися в звичайних школах, адже серед них є й діти з розумовими проблемами? І чим вони завинили перед суспільством, що їх можна фактично викинути на вулицю? Тільки тим, що народилися не в тих батьків? Відповідь очевидна.

Як тут не погодитися з думкою голови Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо: «Діти є найбільш цінним ресурсом, який має будь-яка країна. У той же час вони є найбільш незахищеними. Більше 8 мільйонів дітей, що живуть в Україні, потребують більшої уваги та кращого захисту».

А поки що все йде за давно відпрацьованою схемою: закрити та скоротити. Ось такий «гарний» спадок, як зловісний оскал над закладами інтернатного типу, залишив дует Квіт-Совсун для Міністра освіти і науки України Лілії Гриневич, якій зараз доводиться «розгрібати авгієві стайні» одночасно за багатьма напрямками.

Залишити відповідь